Розповідати про Леоніда Шевчука можна багато. Але разом з тим, ніхто (окрім, мабуть, друзів), не знає нічого конкретно. Ми вирішили виправити ситуацію. Тому Леонід Шевчук став героєм постійної рубрики "Фотоманія в обличчях".
Ми вирішили трохи поексперементуваи і зробити перше інтерв'ю більше біографічним. А вже пізніше окремо поспілкуватись по репортажній фотографії. Вийшло цікаво, хоча і дуже об'ємно. Але радимо все ж почитати.
Шевчук Леонід Маєвич
16.06.1967
Освіта середньо-спеціальна, закінчив Київський технологічний інститут за спеціальінстю фотограф-технолог.
Робота: Фотограф, керівник дитячої фотостудії центру творчості дітей та молоді міста Житомира, співпрацює з агентствами “УНІАН”, “Фотолента”
Займається фото з 1989 року, професійний фотограф. Член національної спілки фотохудожників України.
Жанри: репортаж, модельне фото, ню
Леоніде, як ви взагалі почали фотографувати?
Все сталось в далекому 1979 році. Мені тоді було 13 і я навчався в 27 школі. Мама вирішила, що меніпотрібно чимось займатись і буквально за руку привела в Палац піонерів (він тоді ще знаходився на Михайлівській, в приміщенні теперішнього “Сонечко”) на фотогурток. Почав там навчатись. Потім там же викладав і займаюсь цим до цього часу. Майже все життя провів тут.
Чому саме фотогурток?
Все навіть дуже просто. Його матері порадила подруга. Мовляв, там дуже толковий і гарний вчитель. Заведи до нього. А вів тоді гурток Микола Андрійович Олександров. Дійсно чудова людина. При тому, що не був професійним фотографом — колишній відставник, полковник. Але все життя захоплювався фотографією і вів гурток в Палаці піонерів 25 років.
Пам’ятаю, на першому занятті пішли фотографувати в Парк. Відзняли свої перші плівки. І в мене нічого не вийшло. У 15 чоловік вийшло, а я єдиний, в кого ні. Але Микола Андрійович подивився на мене і каже: “Це не ти винен! В тебе просто фотоапарат зламався. (А мені його лише купили. Як зараз пам’ятаю — Зміна-8М за 15 рублів). Ти не хвилюйся, є знайомий майстер, він його відремонтує”.
І дав мені чисту катушку плівки. А через тиждень взяв свою сестру і пішов фотографувати. Вийшло просто чудово. В сенсі, як на тодішній мій рівень початківця і 12 річного хлопчини.
Школа репортажного фото
Як же просте заняття у фотогуртку перетворилось у справу твого життя? Тим паче, що рішення туди піти було не твоє, а матері. Більше нічим не захоплювався в той час?
Нічим. Хіба що спортом., але без фанатизму. А щодо фото, просто майже відразу знайшлось застосування знанням, здобутим в гуртку. Бо одна справа вчитись чомусь і зовсім інша — вміти реально застосувати все не практиці. Мені це вдалось завдяки моїй вчительці російської мови — Тетяні Володимирівні Дріжун. Вона швидко знайшла мені роботу.
І що це була за робота, цікаво?
Моя вчителька дізналась, що я фотографую. Це був клас восьмий. Гарно, погано — це було на той час не важливо. Якраз мав проходити практику після екзаменів. Була така в радянські часи, коли учні фарбували і допомагали ремонтувати школу перед літніми канікулами. А мені поручили все це фотографувати. Ось ти фотограф — значить роби своюсправу, навіщо тобі фарбувати. Тетяна Володимирівна давала мені список тих кадрів, якій їй потрібні, а я цілий день ходив по школі, фотографував. Потім проявляв і робив знімки. Їх вивішували в школі. Були й інші шкільні завдання. Наприклад, потрібно було фотографувати вулиці Житомира, названі в честь письменників для кабінету. Проводять в школі конкурс квітів чи якийсь інший захід — я знову все це фотографую. Стінгазети різні оформлював. Постійно були якісь завдання і все це давало серйозний поштовх до самореалізації.
А після школи вирішив і далі цим займатись — фотографувати. І вступив до київського технологічного технікуму. Це був на той час найвищий навчальний заклад на Україні, де вивчали фотографію. Бо як такої художньої фотографії в Радянському союзі не було. За спеціальністю я фотограф - технолог. Таку освіту має лише декілька чоловік в Житомирі.
На службі фотографії
Одразу після навчання повернувся в Житомир?
Так, щоправда я ще встиг відслужити в армії. Тоді відстрочок студентам ніхто не давав. Потрапив в Германію, в ракетні війська. Ми охороняли мирне небо над Берліном. І в той час я отримав лист від Миколи Андрійовича. Він планував іти на пенсію і пропонував піти працювати до нього, у центр дитячої творчості. Так що мене вже чекали в Житомирі.
А в армії фотографували?
Коли тільки прийшов служити, так. В мене ж була прописана громадянська професія — фотограф. І я кажу, мовляв, так, фотограф, я хочу знімати. Але виявилось, що день у військового солдата-фотографа абсолютно ненормований, навантажень і відповідальності набагато більше, а спокою менше, ніж в солдата звичайного. І я просто зіскочив з цієї справи.
І як це вам вдалось, ще й в армії?
Дуже просто — зробив погано фото, раз, другий. І мені більше не доручали цим займатись.
В чому саме була проблема?
Фотографувати доводилось в додаток до всього іншого, що робили звичайні солдати. Якісь стрільби, навчання, розпорядок. А мене вичеплюють — маєш ще сфотографувати те, те і те. Проявити, надрукувати знімки. Останнє взагалі доводилось вночі робити, щоб на ранок було все готово. На сон часу просто не лишалось і це нікого не хвилювало. Такий парадокс виявився — легше було служити, ніж фотографувати.
А що саме потрібно було фотографувати хоч?
Військову техніку, робили альбоми різні. Наприклад, з'явився ракетний комплекс «Тунгуска» в нас. Потрібно було до нього зробити документацію. Я мав фотографувати комплекс для цього.
Ви відслужили, довчились і повернулись в Житомир. Що було далі?
В Житомирі мене чекав Микола Олександров і фотогурток. Я почав викладати там в 1989 році. І тут настали 90-ті, Союз розпався і все рухнуло. Потрібно було якось виживати. Зарплата тоді була десь біля трьох доларів. Система побутового фотографічного обслуговування населення повністю розвалилась. Всі фотографи або повмирали, або десь виїхали з міста закордон чи почали займатись чимось іншим. Або не перебудувались на новий лад. І десять років, з 1990 до 2000 року, в мене пішло аби навчитись фотографувати, бачити кадр, будуватикомпозицію, розбиратись в техніці, багатьох інших питаннях. Тоді ж навіть не було в кого спитати, гарний це знімок чи поганий. Фотожурналів не було майже. Виставок не було.
Пізніше з'явились ці міні-лабораторії Кодак і Фуджі, кольорова плівка, мильниці. Люди почали говорити, що ось, професійні фотографи вимруть, будемо знімати на плівку самі. Але вони вижили.
Але ж у вас була фотоосвіта, досвід. Для чого потрібно було переучуватись?
Все це виявилось непотрібним майже в нових умовах. На початку 90-их користувалось попитом лише фото на документи. Але ж скільки там потрібно було для цього фотографів? Десяти вистачило б.
Цікавий факт — за часів Радянского Союзу в Україні знімалось 0,6 плівки на душу населення в рік. Це десь 25 кадрів на людину. При тому, що в Японії знімалось 60 плівок на душу населення в рік. Тобто в нас фотографія не була масовою взагалі. А в Житомирі фотографія існувала лише у вигляді фото на документи, фото для газет “Зірка” і “Радянська Житомирщина”.
А яка ситуація з любителями?
От їх в нашому місті завжди було багато. Що тоді, що зараз. Але вони в нас досить своєрідні. За часів моєї молодості вони могли довго збиратись в парку і обговорювати, який розчин кращий для проявки, яка температура потрібна була, якість бумаги. Це було дуже нудно і я ніколи в цих обговореннях не брав участь.
Потрібно було пробувати виходити за межі Житомира, брати участь в якихось конкурсах. Пробували себе в цьому?
Перший мій знімок, завдяки якому, можна сказати, я засвітився в пресі, також зробив в 90-их. На місці теперішнього кафе “Домініко” на Михайлівській, був тоді магазин “М'ясо”. Якось ішов повз (а тоді були важкі голодні 90-ті, голотьба) на магазині висить напис “Зачинено”, а під дверима сидить хлопчина і грає на гармошці. Я його сфотографував, вибрав найдорожчий фтографічний конкурс. Його організовував журнал “Огонєк”. І відіслав туди знімок. А за якийсьчас йогонадрукували в журналі «Огонек» на весь розворот. Я був в шоці.
В мене тоді зарплата була 90 рублів в місяць. І за те одне фото я отримав 70 рублів. Мене це так вразило. Ніколи не думав, що стільки можна заробити за одне фото. Звісно, всі тоді в Житомирі про цей знімок почали говорити. Моє ім'я, Леонід Шевчук, стало трішечки відомішим. Потім в Житомирі почали масово з'являтись газети. Почав туди давати свої знімки. Але 90-ті роки для мене були якісь безликі. Я сам себе пізнавав, що саме мені цікаво знімати. Зупинився на репортажах і студійному портреті. Можу знімати,але не люблю пейзажі. В мене не той характер для пейзажів. Мені цікаво спілкуватись з людьми, ловити моменти, емоції, погляди.
Столичний досвід
Вас знають саме як репортажного фотографа. Випрацювали в «Київських відомостях». Чому вирішили влаштуватись туди?
Я багато київських фотографів знаю, оскільки навчався в столиці. І один знайомий запропонував — в газеті з’явилась вакансія, приїзди. Я так і зробив. Поселився в друзів спочатку, почав працювати. Мені сподобалось. А через місяць зняв собі квартиру. Це був 2000 рік.
І як там працювалось?
Там знаєш яка була ситуація? Ти — ніхто і ніщо. Ти не людина навіть. Ти фотокор і належиш редакції. Спав ти, їв ти, що ти там робив не робив, тобі дали завдання — ти маєш його виконати. Нікого не хвилює як. І зрозуміло, ти мав принести саме ті фотографії, які тобі замовили. Шеф-редактор розповідав, яку подію ти йдеш знімати і яке саме фото потрібне. Не просто ти йдеш знімати подію. А маєш сфотографувати саме так, щоб фото підходило під матеріал. В Житомирі такого ніколи не було і не буде, думаю.
Багато знайомився з цікавими фотографами. Вчився, дізнався про те як знімати, як шукати сюжет. Було непросто, але цікаво.
Чому тоді пропрацювали лише рік?
Просто втомився дуже. І фізично і морально. Тоді ж не було цифрових фотоапаратів і інтернету. Потрібно було піти на подію, відфотографувати, потім ще поїхати в лабораторію, проявити плівки, роздрукувати фото, відсканувати їх. Все це — до 18.00. І так щодня. А потім їх ще вибирали обговорювали і вирішували, брати чи ні.
Плюс виходило, що я працюю і заробляю так би мовити — собі на джинси — я це так називаю. Тобто ти заробляєш лише на прожиття, щоб було за що їсти, знімати квартиру і більш ні на що не вистачає. Ніяких перспектив. Заробітку немає як такого. Хай навіть заробітна плата досить велика. Це в Житомирі в мене було де жити, була студія, мене там знали, поважали. І це теж була одна з причин. І я повернувся.
Але ж щось таки вдалось заробити?
В мене були якісь свої запаси. Близько двух тисяч доларів. І на ці гроші я купив дорогі професійні плівковий фотоапарат Нікон, об'єктив, спалах. В Житомирі такого не було. І ще років п'ять не було. Мене питали, мол скільки коштує твій комплект апаратури. Кажу — півтори тисячі доларів. А мені — ти що, геть божевільний? Докласти ще півтори і можна купити однокімнатну квартиру. Це ж взагалі брєд.
Не нудно було в Житомирі після Києва?
Я приїхав і ті досвід і знання, які я здобув в Києві, я почав впроваджувати тут, в Житомирі. За рік роботи в Києві я виріс,порівняно з Житомиром дуже сильно. Фото змінились в якості. І всі почали до мене потроху підтягуватись — по якості, по ціні. Навіть по розміру фото, які друкують наші фотоательє.
Це як?
В Житомирі майже всі пропонують друкувати фото у форматі 15 на 21. Такого формату немає, є 15 на 20. Раніше всі друкували весільні фото у форматі 10на15. Що це за формат? Я почав друкувати фото форматом 15 на 20. Але часто на групових знімках крайні персонажі виходили обрізаними, не вміщались, так сказати, у формат 15*20. Прихожу в салон на Михайлівській — мене там всі знають, я з усіма товаришую. Питаю, як це можна виправити. Виявилось, що без проблем. Папір має в ширину 15 сантиметрів, а в довжину — 186 метрів. От скільки мені потрібно, стільки і відріжемо. Який потрібно? Ми почали пробувати і вийшли на форму 21. І після 2001 року в Житомирі почали масово друкувати фото 15 на 21. Їх же ніхто ніколи не робив, не було такого формату.
А наскільки вся ця техніка, вся ця майстерність взагалі була витребувана в Житомирі?
Це було божевілля справжнє. Я давно зрозумів, що якщо я хочу бути класним фотографом і конкурувати на рівні з іншими, мені потрібна гарна техніка. І я свій комплект фототехніки постійно вдосконалював, постійно міняв щось і докуплював. І всі зароблені гроші я вкладав в апаратуру. Десять років, фактично, я купував собі техніку і більше нічого. Бо техніка — це залог вдалого кадру. Для репортажки це дуже актуально. На футбол прийшов, поставив телевик і знімаєш від воріт до воріт чіткі кадри крупним планом. Десь з президентом “затисли” в тісному приміщенні — потрібен ширік. В тебе нема обмежень, ти професіонал і можеш зняти те і так, як тобі потрібно.
Але ж не все залежить лише від техніки.
Так, це досить складна сфера взагалі. Потрібно дуже багато знати, щоб зробити саме такий репортаж, який потрібний в даній ситуації і конкретному замовнику. Також, для репортажника дуже важливо — не лінуватись і ходити фотографувати всюди, де це можливо, де цікаво Хоча є небезпека можна дуже швидко “перегоріти” - надто багато подій, інформації.
А як же вдача?
Більшість фото в пресі і інтернеті — вони насправді постановочні. Хоча, мабуть, правильно буде сказати — зрежисовані. Або інший випадок — це все вдача і вміння опинитись в потрібному місці в потрібний час. Потрібен певний компроміс між двома цими факторами. Або тобі щастить зловити момент, або типочинаєш якось впливати і режисувати ситуацію.
Наприклад, розкажу один випадок у Львові. Знімав я так подію. А поруч йшла огорожа із труб, з'єднаних ланцюгом. І якась дівчинка в один момент сіла на ланцюг, а хлопчина почав її розгойдувати — катати. Я тільки но піднімаю фото, аби зняти цей кадр, як діти йдуть. Я бігом за ними, кажу, вам морозиво, а ви катаєтесь знову. Погодились. Я знімаю кадр. А через день газета “День” друкує цей знімок, мол які наші діти молодці, що не вистачає дитячих майдначиків, а вони знаходять свої. Постановочний цей кадр? Так, постановочний. Зловлений момент? Зловлений. І все це в одному.
Які були справи з репортажним фото в Житомирі?
Коли я лише приїхав в Житомир, в 2001 році, мене ще ніхто нікуди не запрошував. Я просто ходив на різні цікаві заходи, фотографував. Потім знайомився з організаторами і пропонував фото. Ось фотографії, хочете — купуйте, ні — без проблем. І уходив. В мене чемодан цих фотографій.
А бувало, на якійсь події мене підзивали, мовляв хто ти такий, що робиш — ага, фотографуєш. А можеш нам зробити те й те, скільки це буде коштувати? Так я познайомився з нашим КВНом, з Володимиром Виговським і п'ять років їздив з ними, фотографував КВН.
Гуляй весілля
Ви також фотографували весілля. Як справи в цій сфері?
Весільне фото — це бізнес, він приносить гроші. Я до цього відношусь дуже професійно, хто б переді мною б не стояв. Я роблю свою роботу якісно і швидко. Деякі навіть ображають — як, ми вам платимо такі гроші, ви нас маєте знімати стільки то часу, а ви все зробили за 15 хвилин. Але я професіонал і бачу якісь моменти наперед. Кажу, так станьте, туди підійдіть, так оберніться, подивіться — відфотографував і все. Це бентежить людей. Я в такому випадку завжди заспокоюю, мовляв, подивитесь потім альбом і самі в усьому переконаєтесь. І потім вони дивляться — йомайо, ми півроку готували, а він за півгодини зняв все і так класно вийшло.
А коли серйозно почали цим займатись?
Ще в 2001, після Києва. Тоді люди стали трохи краще жити, почали уважніше ставитись до фото. Журналістський досвід теж став у нагоді. Бо в Житомирі тоді знімали весілля дуже банально — спочатку під ялинками ставали молоді, їх фотографували. Потім до них додавали свідків, потім додавали батьки, потім родичі. Потім робили загальний знімок. Ще наречена могла бути “на долоні”, чи жених бути “під каблуком”, чи наречена тягне його за краватку. Звісно, берізки і все таке. На цьому фантазія житомирських фотографів закінчувалась. І тут прийшов Шевчук і став все знімати зовсім по іншому. З'явились низькі точки зйомки, якісь погляди, емоції, моменти яскраві. Мене Київ навчив знімати якусь людину так, як потрібно. Ловити момент. І я це робив, шукав якісь нові варіанти, ідеї.
Фотографію — в маси
Ви більше двадцяти років викладаєте на фотогуртку в палаці піонерів. Що змінились за всі ці роки? Багато дітей приходять навчатись фотографувати?
Перевага фотогуртка в тому, що сюди ходять діти яким дійсно цікаво фотографувати, хочеться чогось навчитись. І хто б не прийшов до нового року — я всіх беру. Великого напливу немає, місць вистачає. Заняття безкоштовні. Я грошей з дітей не беру ніяких. Вік — від 12 до 20 років. Головний критерій — бажання вчитись. Є діти, які ходять на гурток, маючи лише фото на мобільному. Буває, що діти з гарною технікою приходять.
А як проходить навчання?
Звісно, є певна програма гуртка, якої потрібно так чи інакше дотримуватись. Але я намагаюсь більше спілкуватись з дітьми, обговорювати кадри, якісь сюжети. Я можу давати завдання піти те то і те то зняти, принести фото мені і разом з учнем сісти і їх розібрати — що правильно і що не правильно знято, чому знято саме так, як би можна було зняти краще, що потрібно враховувати і так далі. Фотограф має вміти створювати композицію, спілкуватись із абсолютно незнайомими людьми. Це все дуже важливо. Бо просто натиснути на кнопку — це нічого не варто. Ви маєте створити композицію, вибудувати кадр.
Дуже люблю показувати як знімати той чи інший портрет — як знімати чоловіків, жінок, як знімати портрет сидячи, стоячи, зняти це композиційно. Отакі речі. Пейзажі ми рідко знімаємо. В студії створені всі умови для цього, тут є десять фонів, три освітлювача, багато аксесуарів.
І все це ви придбали за свої кошти?
В цій студії не моє — стул, сейф і сам кабінет. Все інше я придбав за свої кошти. Фони, кріплення для них, стійки, зонти, навіть меблі.
Яка мотивація дітей?
Багато хто хоче навчитись фотографувати для якихось подорожей, екскурсій, фотографувати для себе. А дехто хоче, аби його навчили заробляти гроші. Зараз дуже багато перспективних учнів. Вони знімають так, як я б ніколи не знімав. Багато хороших несподіваних творчих рішень.
Пробитись в Житомирі
Для кого фотографуєте зараз і що?
Для номального фотографа (це моя особиста думка), щоб не втомитись, не перегорати, потрібно фотографувати не більше трьох зйомок на тиждень. Десять років в мене було по три зйомки в день. Це була просто жахлива затребуваність. І в кінці минулого року я так втомився, що не міг на людей дивитись. І з друзями поїхав в Китай на три тижні. Такий собі фототур і відпочинок.
Після цього я трохи заспокоївся. Зараз в мене одна зйомка на тиждень і це найкраще, що може бути. Я більшого не хочу. Я ходжу знімаю те, що мені цікаво чи куди мене покличуть. Все якось спокійно і розмірено.
Важко заробляти фотографією в Житомирі?
Я завжди ставився до фотографії, як до бізнесу. Вже казав, щоб бути конкурентноздатним, потрібно мати техніку. А де її взяти — лише заробити. І значить потрібно оранізувати роботу так, щоб тобі за неї платили. Та й не потрібно забувати, що я вчився на фотографа, я працював фотографом. Це моя робота.
І я ніколи не фотографував безкоштовно. Чому ніхто не торгує на базарі безкоштовно? Не ремонтує безкоштовно, не прибирає? А фотограф має все робити безкоштовно? Це в Житомирі постійно було таке ставлення — мовляв, за що платити фотографу, що він такого робить? На кнопку тисне і все. Ніхто не думає, що фотографу потрібно за щось жити, купувати техніку, що та ж техніка має ресурс і не вічна. І коли мені казали, ти ж фотограф, прийди, дай нам фотографії — це абсурд. Це вони до мене мають приходитиі купувати фото, це їм потрібно фото, а не мені. Я її зробив і купуйте. І так якось вийшло, що я зміг привчити своїх клієнтів цінувати мою роботу.
Як ставишся до обробки фото у фотошопі?
Ненавиджу оброблятифото і не люблю фотошоп. Я його використовую його і комп'ютер лише тому, що це вимога часу, професійна необхідність. Але для мене важливіше є сама подія, люди, які мене оточують. А комп'ютер — це та річ, яка може лише допрацювати якісьдеталі. Я можу там кадрувати знімок, додавати різкості, чи щось подібне. Але все основне вже було зроблено на події.
Я максимально вкладуюсь в кадр при зйомці. Вибудовую світло, композицію, різкість — все це вкладується при зйомці. Потім, на комп'ютері, я лише доводжу якісь косметичні деталі.
Житомир, побачений з неба
А Житомир фотографуєш?
В Житомирі немає що фотографувати. Місто нецікаве. От скільки можна знімати ці заходи і світанки, цей камінь чи костел? А виставка щорічна спілки фотохудожників в бібліотеці називається “Мій край, моє Полісся”. Скільки можна? Я пропонував Одомичу, давай зробимо щось нове, якось відійдемо вже від цього шаблону. Виявляється, така назва — умова одних із спонсорів і партнерів заходу, нічого не можна міняти. І все. А фотографія надзвичайно багатогранна і потрібно вчитись шукати нових форм її реалізації. Особливо в Житомирі. Наше місто геть не художнє, його потрібно якось “витягувати”.
Але ж ти, мабуть, єдиний, хто знімав Житомир з висоти пташиного польоту. Це мало бути цікаво.
Так, це було щось неймовірне. Ціла епопея. З'явилась в мене ідея політати з Крігером, пофотографувати місто. Але в нього постійно не виходило. І десь тоді я мав вішати невелику фотовиставку на третьому поверсі облдержадміністрації. Я зв'язався з Крігером, кажу, ось так і так, потрібно такий знімок зробити для ОДА. Він пообіцяв мене набрати.
Фотографую я через певний час весілля, вже майже закінчую роботу. І звонить Крігер: “Якщо встигнеш за 15 хвилин приїхати, то ми летимо”. Я швидко згортаюсь, приїжджаю на аеродром. Полетіли. Починаю фотографувати. Прошу, що ось би було добре туди підлетіти чи там от зависнути. А він відмовляється, бо просто отак літати над містом не можна. Тому ми навколо політаємо, а ти фотографуй. Я щось пофотографував, повертаємось. Крігер кличе пілота спортивного літака і дає йому завдання мене покатати. Сіли в літак, злетіли.
Тобто всі ці знімки твої були не з вертольота зроблені, а з літака?
Переважна більшість — з літака. Весело тоді було. Пілот питає — куди? Показую — крутий віраж в той бік, потім іншу точку показую — новий віраж в тому напрямі. Мене в різні боки кидає, а ще ж про фото треба думати, знімати. Нарешті політали, повертаємось. Крігер пропонує ще полетіти в Бердичів, а потім глянув мені в очі, каже, тобі треба терміново їхати додому, ти вже бачу налітався. А в мене в голові шумить, та і відчуття не найкращі. Але нічого, вижив (посміхається).
Як тобі місто зверху?
Дуже гарне, дуже компактне і зелене місто. Дуже класний. Я в нього тоді закохався.
Тобто все ж Житомир — не такий вже і сірий, виходить.
Так, якщо фотографувати його згори, то тут ціле не пахане поле. Є де розгулятись фантазії і все таке. Я б залюбки пофотографував місто ще раз. Якби випала така нагода.
А які творчі плани на далі?
Вже казав — їздив в Китай, зняв 3000 кадрів в РАВі. Все життя знімаю в джипезі. Вже пів року сиджу обробляю. Думаю, або зробити якусь фотовиставку потім. Малоймовірно. Або випустити якусь фотокнигу. Звісно, власним коштом. Але це поки в майбутньому. А якихось особливих планів немає. Звісно, виникають періодично творчі плани, але їх намагаюсь одразу реалізовувати. В мене є свої моделі. Поки мене все влаштовує, а там побачимо.
Фото Леоніда Шевчука
Публікації
0 коммент.:
Дописати коментар